Павло Мовчан - Накручувався світ, напевне, не для нас...
Накручувався світ, напевне, не для нас:
то серце відстає, то обганяє час...
і я в скрипінні снігу вчуваю спів пташиний,
і сік тече вишневий по золотій крижині...
Пройнявшись гострим болем,
пробудженим минулим,
почув я засторогу у поклику зозулі.
І серце завмирає, бо чує свист щербатий, —
то випав із повітря сучок старої кулі:
крізь дірочку тоненьку рік видно
сорок п’ятий...
Крізь дірочку тонюньку свистить сипучий час;
цей механізм всесвітній заводивсь не для нас —
то холодно, то голодно, то драно, а то рвано,
кров, мов вода осіння, — то замерза, то тане,
то вимиває з пам’яті ще не розм’яклі лиця,
а то, запікшись, раптом рот стягує, мов рану,
і полум’ям виповнює розчахнуті очниці...
То сонячно, то гаряче, то весело, то сито,
а серце поспішає за світом жити, жити...
Не вквапиться — від часу біжучого відстане,
і ти в повітрі бачиш два отвори пробиті:
з одного час струмує, а інший натікає;
і кулі дві летять назустріч смертнолиті,
так ніби споконвіку одна одну шукає,
і тягнуться за ними дві кровоносні ниті:
одна — снується з пекла, а друга —
тчеться з раю,
і серце від уколів здригається щомиті,
то лунко й часто стука, то нагло завмирає,
як замовкає в лузі налякана зигзиця...
і ти, зачувши стукіт, що віддається
в скронях,
до свого серця тулиш пробиті дві долоні:
прошила ліву куля, і пропекла десницю
розпечена у леті оклично-гостра птиця,
а серце поспішає за ними й не вспішиться:
не перейняти смерті, життя не обігнати.
З двох отворів в повітрі снується
свист щербатий...