Пронизлива земля, роздряпана, як рана,
на кожен штик лопати розпачливо кричить:
гортаю поле я, бо прагну переглянуть,
ким писане і як
окличне слово «жить!».
До кістя докопавсь, до черепків кривавих,
до золотих пластин, до трухлого меча,
до каменя, яким убитий був ще Авель, —
неначе отвір вглиб — чорніє він в очах...
І кожен шар землі — забута вже сторінка:
цю — рало кам’яне скородило колись,
а цю — крислатий ріг писав побіжно-стрімко,
а цю ось — ямкував зарубинецький спис...
О книго родова, де списано всі долі,
я нігті обламав, гортаючи тебе:
ось реченням ячмінь, ось — біла крапка солі,
ось, наче вигук «О» — яєченько рябе.
Тут — ратиці печать, там — попіл від багаття,
хрещатий дрохви слід записаний навкіс,
ось: згустки крові, крик та чийсь
скелет розтятий,
мазки іржавих кіс, застиглі скалки сліз...
Ось кінські черепи та тріщини поздовжні,
шилястих ящірок нотатки на піску.
Ось вихудлі сидять, зігнувшись, подорожні,
а їхні пучки довгі — в порожнім колоску...
А ось зубами смиче дитина горошину,
що корінцем вхопилась у перші сторінки,
а ось за межі поля обрушивсь голос: «Сину-у!» —
ось в небо крізь сторінку стирчать
два кулаки.
А ось на цій сторінці — покручене залізо
іржею витіка, аж жовкнуть бур’яни...
А ось на цій... хутчій, допоки ще не пізно,
тополю посади і книгу загорни.