Мене зганьбили — серце аж пече,
і гостролезе слово під плече
ввігналось — під лопатку по колодку,
і ближче підступились до очей
бетонний стовп і тінь його коротка...
І сажею чорнів навколо сніг,
і рубцювались порізи доріг
не на снігу, а ніби на зіницях,
бо я очей заплющити не міг
і думав, що мені усе це сниться.
Сльоза відмила зір, але жало
так глибоко-отруйно увійшло,
що слово пропадюще мало б згинуть;
у вусі запорошенім крило
пустого слова билось комашино.
Я пучкою, мов крейдою, провів
по чорному снігу і зрозумів,
що слова суть не в літерах, не в звуці,
і думав, скільки залишилось днів,
щоб з словом тим прожити на відлуці?