На аркушах снігів видовжувались тіні
і свідчили: нема у світі цих постійних,
бо навіть слід ганьби і болю слід зітерся,
бо прагне видозмін душа твоя — не серце.
Спалахують сніги, всотавши сонця вдосталь,
згортається в сувій перекипілий простір,
і отвір дня відкривсь — розверзлася безодня,
ізвідти голоси долинули холодні:
— Минулого нема... Є забуття, і тільки,
забудеться й зима — забуто ж їх вже стільки...
Забуто кривди всі, доноси та супліки,
що ти їх пам’ятать збирався до скон віку...
Та зможеш пригадать лиш тріщину глибоку,
що розколола зір, розтявши кожне око.
Роздвоївсь раптом слід, мов ратиці ступали,
і твердь земна, як лід, кололась, щоб провали
ввібрали голоси, сміх, помисли і вчинки,
аби душа була, мов лінза, без щербинки.
Та ж тріщина пройшла крізь зриме і незриме:
розділена й душа, немов кілечко диму,
і гострий протяг дме, і розмикає руки,
і розрива усі міцні земні сполуки.
Розчахується рот, і крику горошини
розділені навпіл промінням порожнини...
Бо всіх рівняє смерть: всіх лівих
і всіх правих...
Затягує земля всі тріщини криваві...