Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі,
між ними проміжок все вужчим стає,
укотре намарне розгледіти хочу
чиє на обоччі обличчя... чиє?
Миттєвий проміжок стира чорна пляма,
на усміх ясний натікає мазут,
збігається в крапку тісна чорна рама, —
то в пустку нічну порожнину везуть...
На мить лише іскра квадрат той розсуне,
щоб в прозирку міг ти побачить лице,
і вирваний голос із горла, й відлуння
у шпарку вростає тонким корінцем...
Лице, спалахнувши, миттєво погасне,
до нього не липне ні тьма, ні смола...
Воно зацвітає пречисто, прекрасно,
коли обліта його іскра-бджола...
Напружившись зором, все глибну-вглибаю
у риси знайомі й не можу впізнать...
Мелькочуть вагони — мазут заливає
обличчя, а іскри стріляють з багать...
А слух, закоркований словом єдиним,
не чує ні стукоту гострих коліс,
ні крику, що з чорної щілини лине,
тонким корінцем протинаючи віск...
Хоча б отой крик по губах розібрати...
Чи, може, й мені перейти на той бік,
де часто спалахує світло в квадраті,
на ланки рвучи залізничний потік...