Тебе ліпили протяги в степу,
дух облягала трав’яна сорочка,
видющою відчувши плоть сліпу,
ти розірвала кокон сповиточка...
Мороз торкнувся лезами зіниць
і під лекало темряву обрізав,
щоб, лежачи в заметі горілиць,
відчула форму, скроєну з заліза, —
і тісноту, і самоту в собі,
і глибину, аби життя прийняти...
і серцевинний породільний біль,
коли пектиме інший світ — відтятий...
Розріз, розрив, розщеплення... злиття,
гнучкий метал і нещадиме лезо —
заздалегідь сформоване життя,
та дух його виповнює старезний...
Це він вчепився пальцями в поділ
і босо по долівці чеберяє,
і дивиться захоплено на стіл,
як мати паляницю розтинає...