Прощай, прости моя химеро!
Солодкомовна, вітропера,
що кублилась в моїй душі...
За спиною стрільнули двері —
лети, спіши на бариші...
Я малював тебе росою,
вологим подихом на склі,
на оці — голкою сухою
і вістрям терну — на чолі,
на серці — невигойним болем,
пекучим оцтом на губах, —
тепер, як зашпори, мов холод,
витискую тебе з єства...
Прощайте, пучки сповивальні,
липучий голосе, прощай!
Продерся з горла крик прощальний,
мов птах з тернового куща.
Відходячи, судини рвала:
скрізь кровотечі та рубці;
у пам’яті — глухі провали,
стирчать скрізь рвані корінці...
Я ж залишаюся без себе,
і «є» немає, а «було»...
бо відчахнулася від ребер —
прощай, проклята омело!