Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Звідтіля

Висловлюю дихання власне у мові, усе видихаю, що в груди ввібрав; голчасті морози, сніги паперові, щіткасте повітря і спалахи трав. Життя видихаю, але затинаюсь, коли видихає із себе земля нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм, коли серед ночі вогонь догорає, коли хтось до тебе з віків промовляє і очі твої чиясь длань затуля... Тоді відчуваю, що подих не повний, що я видихаю видіння нічні, які мчать степами на спінених конях — світають на вітрі сорочки лляні. Перед веде брат мій, якого не знаю, за ним — моїх друзів померлих загін, а я все туман та туман видихаю, який обступає мене з трьох сторін. Четверта ж — чорніє, як яма, позаду і спину холодить, остуджує дух... Туди щохвилини віджите щось пада, там часу нема й уривається луг... Там звук уривається, ніч стає зрима і брат мій гарцює на білім коні... І я озираюсь — туман косить... привид, аж черка по п’ятах косою мені... Спішу я... спішу я... та там, край туману, ламається погляд і рветься земля, а батько в сорочці до п’ят полотняній стоїть і махає мені звідтіля.