Всіх кольорів я пригадать не зможу,
якщо всесвітній втрачено взірець.
День проминув, і знову зір порожній —
штрихує пустку чорний олівець. Відновлюю по пам’яті малюнок:
лужок, калюжа, стежка, лепеха,
води і сонця теплий поцілунок,
до щік лускою світло присиха... Та кольорів і пам’ять не відтворить;
ні гостроти, ні лагідності, ні
закличності, ні дотиків до зору,
ні їх присутності — в свідомості, в мені. Лише сюжет відтвориться, не більше, —
окремі вчинки, рухи, та не дні,
так ніби в твоїм тілі жив хтось інший,
а твоє ж «я» ховалось вглибині. Прощайте, трави й річечко померла,
Прощайте, лози, літепло, прощай!
Прощайте, сховані і висохлі джерела!
Яєчка граду в глибині куща! І ти прощай, довірливий лелеко,
що на безлюддя дивишся з гнізда...
Я так віддаленів уже далеко,
що поіменно втрат всіх не згадать... Повітря заштриховане між нами
навкісними дротами чи дощем...
Все пада до повітряної ями,
веселі барви нищаться ущент... Прощай, печале світла, й ти, зозуле!
І ти, оленко на листку, прощай!
Життя моє — ніби відкритий вулик,
вода осмеркла хлюпа через край. І ти прощай, налякана пташино,
що сіла для спочиву на плече,
прощальне слово в горлі, як жарина,
чим глибше дишу, тим страшніш пече. І кожен подих — лінія графіту,
що з себе вивергає олівець.
— Прощай, — кажу, — мій кольоровий світе!
Зламався стрижень — лінії кінець...