Була подушка голками набита...
Чи, може, спав в терновому вінку?
І снилося: біжу високим житом,
і вустюків в мені, як в гольнику...
Я сам не свій... Мов на чужій подушці,
не рухаюсь, зіщулений лежу...
І сниться, що біжу по житній смужці,
все толочу нескошену межу.
І уві сні сон розгадать силкуюсь,
біль відчуваю в скронях та очах;
подушка раптом лопнула, мов куля,
голчаний з неї висипався час.
Вже на піску... ловлю повітря ротом,
звисають з неба чорні мотузки,
немовби мене знаджують висоти,
та я лежу, не підведу й руки.
І десь голосить жалібно сопілка,
снується павутина голосна,
мов визначає, як змінивсь, наскільки,
яка моя тілесна довжина.
В розкриті очі гостроока зірка
вповзає, наче житній колосок,
і, мов зарубку, ріже на одвірках,
лопата в головах тугий пісок.
Вширшки — півметра, три ступні —
завдовжки
і аж по горло вічна глибина,
і чую: піді мною трухнуть дошки,
і бачу: нова шиється труна.
І вибух підземельний раптом чую,
він рве коріння, землю сотряса.
— Біда! Війна! — збудившись все кричу я,
і «а-а-а», мов яма, глибне в небесах.