В голосі вітру вчувалися зміни,
ніби напнулось товсте полотно:
падали мури, рушились стіни,
і вивільнялось з лушпиння зерно.
Псалми почув був провіяним слухом,
ніби хтось холод з грудей видихав,
і полотно уповільненим рухом
разом з тобою в сувій загортав...
Зором побіленим далеч побачив,
рухалась вітру туга течія:
знизу — холодна, а зверху — гаряча
і сизувата, мов тінь, по краях.
В тому потоці світлі крижини
тихо, дворуко в далеч пливли,
і мерехтіли сталеві зернини
посередині, де душі були.
Мабуть, мандрівка в небіжчиків довга —
перепливати ж вічний потік:
простір короткий, та довга дорога,
довгий переплив з боку на бік.
О, віднеси ті осколки та кулі,
вітре лелечий, за обрій-межу,
смерті насіння, як яйця зозуля,
не підкидай у чарунку чужу...
Числа зітри, скаламутивши розум,
щоб траєкторія кулі пішла
криво, щоб простір не дихав морозом,
холодом криці замість тепла...
Простір розмий, щоб жоднісінька з ліній
не просувалась від «а» та до «б»,
хай кружеля лиш пташине насіння
і засіває дно голубе.
Хай похвалою псалми лунають
вітрові, небу, хмарам, землі
і відлітають за зграєю зграя
разом з словами — з вуст журавлі.