Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - І не оскаржив біль

—О-о-о-о-й! — Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий; знеобачки наткнувсь та й розпанахав слух... Навіялось снігів, натік дощами простір, у горлі мови жар задмуханий потух. І вивіялось все, все видмухалось — протяг! Уїлася зола у лінії долонь, і випрялись пісні з дупла сухого рота, де дим колись снувавсь та лопотів вогонь. То мимрення, то схлип, то шелест шепелявий, по просто порух губ, але глухий, без слів... Що ж від людини тут? Хіба що лиш постава... Бог й мову відібрав, щоб серцем розумів безглуздість слів усіх та беззмістовність знаків, і звуків вузькоту, і мови мілину. Лиш сльози залишив, щоб розум свій оплакав та марницю трудів в скорботі осягнув... Намножував, збирав піщинку до піщини, до слова слово клав і думкою кріпив: розсипалось усе — череп’я замість глини, розпорошились вже і кам’яні стовпи... Видмухують вітри з віч прожилки агату, вистуджується час, вивітрюється сіль, вищерблюється рот, аби мовчав про втрати, і долі не хулив, і не оскаржив біль.