—О-о-о-о-й! —
Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий;
знеобачки наткнувсь та й розпанахав слух...
Навіялось снігів, натік дощами простір,
у горлі мови жар задмуханий потух.
І вивіялось все, все видмухалось — протяг!
Уїлася зола у лінії долонь,
і випрялись пісні з дупла сухого рота,
де дим колись снувавсь та лопотів вогонь.
То мимрення, то схлип, то шелест шепелявий,
по просто порух губ, але глухий, без слів...
Що ж від людини тут? Хіба що лиш постава...
Бог й мову відібрав, щоб серцем розумів
безглуздість слів усіх та беззмістовність знаків,
і звуків вузькоту, і мови мілину.
Лиш сльози залишив, щоб розум свій оплакав
та марницю трудів в скорботі осягнув...
Намножував, збирав піщинку до піщини,
до слова слово клав і думкою кріпив:
розсипалось усе — череп’я замість глини,
розпорошились вже і кам’яні стовпи...
Видмухують вітри з віч прожилки агату,
вистуджується час, вивітрюється сіль,
вищерблюється рот, аби мовчав про втрати,
і долі не хулив, і не оскаржив біль.