Продухвина в небі джерельно-блакитна
на мить відчинилась, аби подививсь
в безодняву далеч, у безмір неситу,
куди наші душі відлинуть колись.
Не страшно — бентежно, погідно, святково,
немов серед буднів неділю зустрів,
немов в чужолюдді почув рідне слово,
що миттю занесло на рідний поріг.
Оманливе житло, останнє пристання.
Вдивляюсь у тебе, аж очі болять,
і пам’ять, спустошена вкрай від мовчання,
не може ні жодного слова згадать.
І сам себе бачиш ти ніби ізбоку:
по шию у сніг провалившись, закляк
у полі-роздоллі під небом високим,
а поруч з тобою твій брат-коров’як.
Він сім’я не сіє, а дивиться в землю,
де чорним проваллям розкрилась глибінь...
Сухий, шелестливий і ніби веселий,
відкинув від себе пошарпану тінь;
він міцно тримає летюче насіння,
стискає його у сухих кулаках,
бо він пам’ятає про чин воскресіння,
терпляче весни аж до скніння чека...
О брате мій старший, твоє первородство
у тому, що землю ти міцно посів,
а разом із нею і весь часо-простір,
а я — безкорінний — лиш обшири слів.
Тому і задивлений, брате, у небо,
і отвір шукаю, щоб камінь жбурнуть,
щоб вимірять відстань від себе до тебе
і слідом за каменем кинутись в путь.