Води окравок металевий
вночі, мов бляхи шмат, дзвенів...
Тремтіння зірок вересневих
передавалось і мені...
І мерзнув я — голчаний холод
вганявсь під нігті, кров студив,
мов літа й не було ніколи,
а холод панував завжди...
Час уповільнювавсь у жилах,
і випрямлялися думки.
Уже дванадцяту пробило —
заворушилися гвіздки...
Я перевозу ждав безглуздо
Чи переходу з ночі... в ніч...
З свого ніщо в якесь нікуди,
щоб тільки вирватися пріч...
Але ж гвіздки — в ступнях, в долонях...
Дзвенів бляшаний шмат води
і рвався голос: — Гей, Хароне!
Подай свій перевіз сюди!
Ой, порятуй пропащу душу,
у теплий вирій відпусти!
Бо я свого хреста не зрушу...—
Вздовж течії — хрести, хрести...
І в кожного — глибокий корінь,
а на раменах — рушники.
Я перекинув очі д’горі:
тремтять настуджені зірки...
І я гукнув: — Агов, Хароне!
Тут — царство тіней, там — живих.
Час загускає, кров холоне...
В нікуди ти везеш не тих.