Агасі АйвазянуВповзали в долину конопляні хмари,
тягуче-повільно, неначе вві сні.
І світ твердокорий робився примарним,
і вітер ловили хрести кам’яні...
І відстань у часі сама скасувалась:
пощезли всі свідчення, знаки віків...
Вже час визначала у часі реальність
рельєфністю змісту, конкретністю слів:
хати, і хрести, і підошви граніту,
і ми, ніби згустки повівтряні, тут,
на грубій поверхні примарного світу,
який переходив з нічого у ґрунт...
А час — де він? В плоті? В свідомості? В чому?
Із ґрунту у пустку тече? Чи навспак?
Куди ми? Ізвідки? Із дому й додому?
Який час на колір? Який він на смак?
Солодкий? Як сік пирію в голоднечу.
Прозорий? Як в квітні солодка роса...
День щойно почавсь, та надходить вже вечір,
прожилка вогню на очах вигаса.
Понижчали хмари, вже видно лиш ноги,
дерева у кімлі, в землі — камінці...
Слухняно веде нас луската дорога
у ніч, в невідоме, неначе сліпців.
По пахощах прагнемо ми розгадати,
в якому вже часі? І відстань яка
між житлом та каменем чорним, рукатим,
де шлях уривався і час спотикавсь...
Запахло хлібами і маком розтертим,
і хмару вгинали чиїсь голоси...
Не видно облич, але чути, як вперто
за кимось волочиться стьожка коси...
І вирвалось з горла, мов корок: «Іване!» —
По чунях тебе я впізнав... Чи це ти?
Але ж... ти... поме... задзвеніло мовчання...
І вийшли з туману широкі хрести.
Від руху незримого мла затремтіла,
у товщу вологи відлунок вхрясав,
і раптом шугнуло метке щось над тілом —
черкнувши об хрест, задзвеніла коса...