Мов соком рослина, я повен тобою,
іменням твоїм запечатано губи,
та зайва сльоза переломить надвоє,
бо надмір тебе — неминуча погуба... Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен,
зоставсь навіть усміх за межами тіла,
так ніби із рук твоїх випав допіру:
бо слідом ступаю непевно й невміло...
Торкнувшись порога, кажу йому:
«Здрастуй!»
В розсохлім повітрі нашукую шпарку.
Вгинаєш ти стегнами сутінь хвилясту,
і світло у зір мій вганяється жарко.
З рамок вечірніх виходить повільно
у перспективу місто блакитне:
мчить тебе поїзд на конях весільних,
крепом уся ти міцно сповита.
—О наповіщо, — дмухаю в розщіп, —
перекидать було сонячне небо? —
Та закипіли копита на площі...
стрічка, мов нічка, в’ється вкруг тебе...
Світлом розтятий, світлом щілястим,
я покликаю ім’я половинне.
Мчать воронії крізь мене гривасто,
в безвість проносять тебе безупинно.
Руки зведу, щоб стулити долоні:
ліва зігнулась, права ж не слуха,
і замість серця коники-коні,
все даленіючи, стукають глухо...