В захваті літньому крила блаженні
срібло вихлюпують з світлих дзеркал,
і розвивався голос зелений,
ніби сам янгол мене покликав.
І озираєшся: тут я! У полі!
Зором суцільним і слухом вже став,
мов рознизалися обрійні кола
і позосталась одна висота.
Лопнула плівка, що об’єм тримала:
ти розповсюдивсь, і світ розволіксь,
розпорошилися крові корали,
зелень зі світлом змішалася скрізь...
—Де ти? — У відповідь голос: — Повсюди!
В кожнім відтинкові, в крапці життя:
срібно тріпочуть жайвори в грудях,
з небом триває солодке злиття.
— Хто ти?.. — Луна звідусіль: — Безіменні...
— Нащо ж обмежувать захват і час?
— Щоб пам’ятав ти всякчасно про мене —
з пилу тебе сотворю ще не раз...
Вихором будеш гулять по дорогах,
порохом теплим з-під срібних коліс.—
Серце кольнуло: ніде... і нікого...
ти ж до дороги немовби приріс.