Я не один — в сусідстві мурашви —
уплетений в густе ткання трави:
вбираю неба глибочінь ув очі,
сухий ручай струмкоче по обоччі,
засвідчує, що він іще живий...
Висить сорочка на сучку смиренно,
байдужа і відчужена від мене,
і я — наче дозріла вже зернина,
що вилущилась із лушпиння нині.
Землице рідна, ти вуглієш в жмені,
та шелестять вуста мої зелені
слова безбарвні про минущий час,
про те, що жив я на землі не раз...
Та знаю я, що кожна мить світання
стає поволі хвилею смеркання,
а те, що видивляв углибині,
присутнє вже давним-давно в мені.
Під спиною ворушиться коріння,
а голос мій, долаючи тяжіння,
підніме затверділі імена;
та порохом осиплеться луна,
зостанеться в повітрі тільки смуга.
Зіржавіла на вітрі, мов кольчуга,
затисне плоть сорочка дротяна...
У себе, в небо — тону одночасно,
і погляд нерухомий тихо гасне,
і мить злиття із всесвітом прекрасна,
що навіть смерть безлика не страшна.