Ще тягне звідти димом ятруватим,
хоч ні багаття, ні вогню — нема...
Хоч ні кола, ані двора, ні хати, —
глухе повітря, а земля німа...
Коріння пахощів іще не перетліло,
у пам’яті ворушаться стежки...
Та стіни снігу облупились біло,
і черепичні падають листки...
Вогню вітрильник переплив всі ночі,
і, мов на сонці, — в пам’яті він збляк,
чи нагадати кольором він хоче,
що дні твої обсипались, як мак.
Але ж той дим... він у своє повіддя
всю мурашву, всіх прузликів запріг,
і котиться, і ріжеться обіддя,
батуючи на стьожки довгий сніг.
Чому ж твоя угрузла колісниця
в нічний замет і клякнуть нутряки?
Вщипни себе, бо, мабуть, тобі сниться,
що падає не листя — черепиця,
а очі виїдають вустюки?
Бо житнім хлібом пахне дим страпатий,
а ти заснув у житньому кулі —
тебе заносять обіруч до хати,
кладуть у піч, де іскра спить в золі.
Посеред ночі спалахнеш раптово —
вогонь обпалить горло та вуста:
в свідомості ж ні іскорки, ні слова,
легені ж розриває гіркота.