Павло Мовчан - Лункі в узголов’ї колеса цокочуть...
Лункі в узголов’ї колеса цокочуть,
і вікна мелькочуть, скипається ртуть...
Куди і кого безупинно щоночі
крізь чорне безсоння везуть та везуть?
Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо
від сонної пам’яті й приспаних мрій;
лиш крешуть колеса — спалахує кремінь,
і лопають, мов міхури, ліхтарі...
І пес здичавілий волочиться слідом:
дзвенить по дорозі гарячий ланцюг,
а тіло за ніччю все їде та їде,
і стукотом геть вибивається дух.
Свідомість моя розповзлася, мов пляма,
приставши, мов нафта, до різних речей:
її не віддерти від часу руками,
вона так тягучо-повільно тече...
Тримають її ті, кого вже немає,
чи, може ж, до пустки прилипла вона? —
а швидкість колеса лункі розриває,
і тілом моїм стає пустка нічна.
Вбирає вона і світла заскалки,
і гусінь всіх звуків, і тих поїжджан,
які у дорозі зі мною ще змалку
все їдуть і їдуть крізь ніч та туман.
Від їхніх облич позосталися маски,
чи, може, то пам’яті плями масні...
Розлами шпаклює пітьма, як замазка,
аби задихнулись ті з’яви в мені.
Ось Кущ несе крадені яйця в кашкеті,
щоб вимінять в діда Касяна тютюн,
і Пітик мовчить, проковтнувши монету,
і вузликом губи стискає Свистун...
Від гуркоту рейок земля осідає,
і важчає тіло в дорозі нічній,
і жили тонкі чорна кров розриває,
мов інше життя дозріває в мені...
Можливо, і пам’ять не квапиться слідом,
чи, може, вона, як у полі стерня,
вчепилась в прожите, а тіло все їде,
і пес навіжений його здоганя...
Твоє тільки те, що ти пам’яттю мітиш,
поволі й воно у намул осіда...
Від стебел далеко пашня цього літа —
з-під жорен-коліс чорно бризка вода...
Від тиску коліс вона борошном стане,
втрясеться від гуркоту порох нічний.
І пам’ять відпустять сліпі поїжджани,
і сонце нарешті спливе з глибини.