Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - То бите скло блищить на вербах, медом митих...

То бите скло блищить на вербах, медом митих, і намистини світла стікають з павутин. Не все ще, ні, не все тобою пережито: зостались довгі ночі й полотна куцих днин. Прожитого ж нема... Зосталось стільки всього: налощені листки, вузласті реп’яхи. Притоптаний спориш, і тіні корчуваті, і читані шляхи, й забутий небосхил... Зостався деревій підсвічувати сутінь, зосталися на згадку від шелесту пеньки, зосталися тобі всі спогади майбутні, і жменя теплих днів, і... не твої віки... Зостанеться ж... Нехай... Усе, що колись буде: останній судний день та вічне забуття. Верховний рішенець небесного вже суду, зостанеться позаду усе твоє життя... А нині, Боже мій, всього ще так багато, тобі надмірний навіть і запах полину... Світ в очі прибува, щоб його хутко втратить, широку маєш душу, та пам’ять затісну... Ти в неї все ховав, та що, скажи, зосталось? — від літа ні росинки, ні пороху з шляхів. А до душі усе навіки присмокталось — і зблиски павутин, і губи реп’яхів... Хіба ж вона злетить, як лист, прибита пилом, — застрянувши, засохне в тенетах павутин. І відриваю з кров’ю я реп’яхи щосили, та в серці зостається один, один, один...