Все в світі спільне... спільний час...
Я ж маю лише голос особистий...
Нічого не привласнив про запас,
лише тебе, любове, я примислив.
І шепотів, і думав: ти — моя...
ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені,
ти ж, як вода весняна з ручая,
зміливши душу, витекла із мене.
Навіть печаль належить не мені,
а тільки біль, бо голос мій, як рана,
і запісоч зосталася на дні,
до губ луска присохла копійчана...
Чого ж я так жаждиво воду пив
і брость твою прищеплював до себе,
ось вихлинає горлом біль тупий, —
ти відчахнулась уві сні від ребер...
І що не день, то я не той, не свій,
себе вчорашнього я видихав сьогодні,
і, як воскреслий Лазар, рву сувій,
аби звестися з спільної безодні.
І так вдивляюсь пильно в дерева,
в листки, в піски, у ріняки нечулі,
немов все суще — плоть моя жива,
яка колись від мене відчахнулась.
А все довкола мене удає,
що ми — чужі, що навіть не знайомі,
і що життя у кожного своє,
і не доводиться ніким ніхто нікому.
І я чиню безглуздя, що тулю
листки до губ, і гладжу кожен камінь,
і шепочу: — Люблю, люблю, люблю...
Все, що було, усе, що стане нами.