В продухвині вікна, ув ополонці зору
синіє глибина фарбованого моря,
і чайок пелюстки, біліючи, не тонуть,
дрібненької луски у мене жмені повні:
долоні розтулив — всеможна щезла щука,
нічого не зловив, хоч срібла повні руки...
Стоїть холодна піч, облуплена до глини,
та в ополонках віч виблискують рибини...
Втішаючи мене — дурненького Омелька —
в долонях кит сяйне,
а не сніття дрібненьке...
Раденький, бо дурний, що щастя превелике
добуду з глибини відерцем, зшитим з лика...
Не випущу, о ні! його я вже ніколи,
нехай воно мені схотінки всі уволить...
На пучках перебрав те, що мені потрібно:
— Літа! — я їх вже мав... — Достаток!
— в жменях срібло...
— Любов! — я мук зазнав... — Життя!
— зника безслідно...
Надії на плаву, як чайок пелюстини...
Радію, що живу, задивлений в глибини...