Бралось за північ. Вулиця спала.
Листя, розтерте на порох, куріло.
Світло в вітрині хололо, мов смалець,
глянув — наозирці шибка летіла.
Разом зі свистом голос знайомий:
— Втечею долю не ошукати!
Стане сліпим шлях твій додому,
душу ж розшарпає ніч сучкувата... —
Шибкою зранена сутінь рожева
ніби хотіла втечу засвідчить.
Гостро кололися білі дерева
віттям, обсмоктаним чорною ніччю.
Де ж тая білість, щоб вибілить мову?
Чорного пір’я в губах, як в подушці:
вивітривсь дух з кожного слова,
дихати важко — сутінь ядушна.
Чорно курить листя розтерте,
назирці шибка летить,
аж свиськоче:
може, то лист у скляному конверті?
Гострі заскалки врізались в очі.
І не заплющусь — образ розбитий
в серце занозиться кожним осколком...
Голос знайомий: — Куди ти? Куди ти? —
слух протикав, мов зіржавіла голка...
Справді, куди я шляхом незрячим
йду і нікого, й нічого не бачу...