Павло Мовчан - Сказав: «Ти на відстані» — відстанню стала...
Сказав: «Ти на відстані» — відстанню стала,
і півень тебе не сягає вже криком,
вже і дорога потовщала в палець,
і слід затягло у глибини безликі...
Зайві слова — зміст їх неповний,
тільки тепло випромінюю з серця —
голос летить слідкома молитовний,
що, ніби лікоть сорочки, протерся...
Я покликав тебе високо з ночі,
пальці вмерзали в кригу подушки,
та виникали якісь поторочі —
смерті чи страху догідливі служки...
Образ вони, наче мур, розібрали —
не позосталось від тебе ні риски, —
маску мені до лиця прикладали:
чув я металу холодного стиски...
Вираз наміряли — усмішку блазня,
ще й притрусили млою сивини:
— Не сумування у тебе, а празник...
Можеш радіти, — сказали, — віднині...
Бо не здешевіли ваші стосунки,
ви не покривдили словом минуле...
Прагнеш ти мови якого гатунку?
Може, прокльонів? Миттю притулим... —
Боляче губи ламав я до ранку,
півень кричав, неначе й за мене,
тіні трясла на стіні лихоманка,
темряву з ніг витискала зеленість.
Я доторкнувсь до обличчя — личина,
очі прорізані, губи холодні,
зяяла в шибці глуха порожнина —
ти ж виринала, немов із безодні.