Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь,
стала чіткішою ламана лінія гір;
і сколихнулись в уяві видіння забуті,
ніби імла перекинула встояний зір. Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка,
наче розпечений зігнутий дріт,
і відчахнулись від пліч раптом руки,
і захолов у жахітті двоногий граніт. І розповився холод важкої шинелі —
подих урвався, горло звело:
...я ще живий, та мене вже волочать з оселі,
впоперек воза кладуть і везуть моровичним селом... Поруч зі мною кладуть мого старшого брата,
холод ізнизу проймає і тисне з боків.
Плаче щербато тупа погребальна лопата,
трусять баюри квітневі тіла мертвяків.— Я ще живий! — ворушу ледь губами...
— Доки доїдем до ями, ти, хлопче, помреш... —
Руки відмерзли — кригу штовхаю ногами,
море скресає — ламається крига під нами...
— Брате, куди на крижині від мене пливеш? Ледве здригнувшись, брат відпливає від мене,
слідом пливе на лататті крижинок рідня.
Небо проламують хмари бриласті важенні,
хором волають померлі: — Давай, доганяй!.. Коні позаду товчуть шлях прозорий,
куті копита прочоплюють встояний лід.
А крізь пробоїни чвиркає солоно море,
камінь крилатий випурхує з дна у зеніт. Я ж на вибоїні падаю прямо із воза,
і, проломивши шкоринку, у землю дивлюсь.
Там, в глибині, іскравіють окаті морози
і проступає крізь землю насталений вус... Наче у читанці, бачу малюнок квадратний:
шпиль світлоносний, мур кам’яний, Мавзолей...
Погляд вождя упирається в місце для страти,
з губ вседержавних стікає кавказький єлей... Крешуть підкови казенні столітню бруківку;
слухають мертві, я ж бачу травневий парад:
перед очима тече-протіка кіноплівка,
де проявився навіки один лише кадр:діти снують по східцях гранітних,
квіти травневі вождеві несуть і несуть,
зорі кремлівські всевидящо світять
і опромінюють нашу щасливу майбуть... Твердо на ленінські груди чоботи стали,
високо знявся орел-сизокрил,
видно далеко вождю з п’єдесталу:
власне безсмертя виднішає з інших могил... Глибоко вритий в площу червону
той п’єдестал, що уріс в материк...
Ловить підошвами вождь похоронний
стукіт — у роті вібрує всевладний язик... Хоче причину збагнуть землетрусу —
цокають зуби і губи тремтять,
треба мовчать, бо язик перекусять
зуби тремтячі... Треба мовчать...
— А-а-а, — здогадався, — то діти біжать,
квіти травневі криваво горять... Шлях уривався. І ніби непотріб у яму
перекидали їх з воза: немитих,
в брудних сорочках...
Ні голосінь, ні сльозінь, ні «алілуя» над вами...
Тільки матюк: — Так вас розтак...
Чого така яма мілка...— Там півсела ще лежить... І повітря нам труять!
Треба безодняву яму, ви ж вирили рів... —
Коні на голос районний косують понуро,
глухнуть лопати щербаті в руках трупарів.— Далі вже нікуди: там лише камінь суцільний.
Будеш довбати, то землю проб’єш на той бік...—
Це — материк... І ломком цюкнув звільна...
Гул підземельний пройшов — і здригнувсь чоловік... Аж у Москві обізвалися боєм куранти,
раптом на вироці смертнім спіткнулось перо,
легко на мить лиш зітхнули на Невськім атланти,
і проступила на камені сірому кров. І, схарапуджені, рушили підтюпцем коні,
віжки гадючились слідом по теплій землі...
— Ширше копайте! — голос долинув верховний.
— Глибше ступайте! Бо ж землі у нас не малі... І погребняк що є сили той камінь лупає:
іскри рояться, здригається твердь.
Глибше в майбутнє! У надрах копальні,
косу мантачить уламками каменю смерть... Хто обірвав це тривале видіння?
перевернув мене рвучко — я ліг горілиць,
аби продовжилось в муках моє животіння,
хмари бокаті пашіли теплом паляниць...— Він ще живий! — сколихнулось у вусі повітря...
— Добра сорочка на ньому — шкода, пропаде... —
Янгол кружляв наді мною сирітно,
тільки ж присохла душа не виймалась з грудей...
Здерта, од крові червона сорочка дудніла,
вітер її роздував, мов ковальські міхи,
і доторкався пекучо до голого тіла,
листям долонь прикривали мою наготу лопухи... Чув, як вози крижані проїжджали повз мене,
певно, вивозили холод на цвинтар з села,
і приростала до тіла сорочка зелена,
рідна ж земля повертала мені крапелинки тепла... Так і лежав я, поснований щирим корінням,
інколи мертві торкались руками мене, —
віз їх котив в німоту, що кололась скрипінням,
глибшала колія,
скрип голоснішим ставав з кожним днем... І не хиталися дзвони церковні у небі,
янголи пухлі щипали весняну траву:
не виривайте з корінням мене, ой не треба:
— Я ще живий, я живу, я живу... я живу-у... Мертве село. Гребняки дзвонять ложками густо.
Товсто гуде погребальний загальний казан.
Кров їм окислює пріла торішня капуста,
чесний у них заробіток — рясний погребан.— Щось пристаєш коло їжі, товариш Явтуше...
Мілко копав... Тепер ложка важка...
Ходиш похмурий... Дивись — усуспільнимо душу...
Знайдеться місце й для тебе, хоч яма мілка...—Лучче живцем покладіть, бо мені однаково, —
прошелестів і ложки до губ не доніс...
— Діти попухли, лежать на полу, наче дрова.
Вигребли все до мучини...
Навіть із діжки заміс... Витягли жили. Тепер смичете й шули...
Нове життя закладаєте ви на кістках...
Щоб не діждалися ви... — і упав, наче кулик;
ложку, що падала, інша безсила вхопила рука...— Іч... він туди ж... Недобиток куркульський...
Здох, а вчепився мертво у спільний казан:
хоче привласнити обще, та дзуськи, та дзуськи...
Та ж відтягніть його швидше, як псину, в бур’ян.— Дядьку Явтуше... і ви відпливаєте в море?!
Всі відпливають на кризі.
Хто ж позостався в селі?
Льопляшка? Юшка? Інші ж підтяті під корінь...
Хто ж буде жити на нашій нерідній землі... Вклинюють голови коні все глибше і глибше у землю,
в надри земні заїжджає ладований віз;
вже і погонич колгоспний зчорнів... і не дише,
стала земною кована в кузні циганами вісь
Тебе нема, присутнє лиш тепло,
давно вже відокремлене від тебе,
воно мене серед ночі знайшло
забутого поміж холодних стебел... І кров моя запульсувала знов,
і рушив знов розхитаний годинник,
і я тебе у забутті знайшов
на дотик серця і на дух родинний... І миттю відокремивсь від землі,
відшарувавсь, немовби тінь від тіла...
Душа моя, немов сльоза на склі,
спрозорена — попереду летіла... І став вузьким на тілі комірець,
і горло стиснув, та я крикнув тричі:
— Отець! Отець! Отець! —
Та я не знав, що ти — це той гінець,
який мене на суд високий кличе. Мій поклик розділивсь на голоси,
що навсібіч вигукували слово:
— Кінець! Кінець! Кінець! —
О хто мене удруге воскресив
своїм теплом, аби убити знову?!
День нарікань уже настав,
душа вщертована терпінням...
А сутінь рання і густа
лише прискорює змертвіння... Лежиш горізнач на піску,
немов зіржавіла бляшанка,
очима ловиш ніч сипку,
що почалася прямо зранку. А слух ще ловить хлюпіт хвиль,
і повза по піску долоня, —
яких потрібно ще зусиль,
аби зануритись в бездоння? Життя вантажить слух і зір
камінням з глибини добутим,
підзвітний відліта папір
в столицю крізь схололу сутінь. Там все зазначено про час,
на облік взято до зернини
весь хліб. Зраховано і нас,
хоч душі мертві вже віднині... І не позичить собі сна,
не вкоротити навіть ночі, —
піщана хвиля голосна
розкриті замиває очі... Розтертий камінь на пісок
буравчасто втіка в легені;
холоне сутіні ковток,
і замерза вода у жмені... Ні слів клятьби, ні нарікань —
відкритий зір і слух відкритий,
пісок в очниці затіка,
просіяний на смертні сита.
Той світ придумав я? Чи він мене придумав?
І хто в кому пружину сталеву накрутив?
Накручую себе щодня — чи не для глуму?
Куди мені? Чого і скільки ще іти? І наповіщо пам’ять мені сумна давалась?
Щоб завчено махати і завчено кивать?
Щоб рейки пам’ятати і забувать вокзали?
Із безвісті летіти в безмежну неоглядь? Я розповім про жорна і про паслін в городі...
Як в мертвого сусіда сухар з кишені вкрав...
Я розповім... Кому? Та вже про горе годі...
Сік скрапує зелений у тебе з-під пера... Ворушаться в клітинах не літери, а воші,
я туманцем гарячим закушую окріп...
— Ти вигадав той світ... А цей такий хороший...
Та ти не пам’ятаєш, як гостро пахне хліб... Не пам’ятає й камінь, як він молов солому,
і простору важкого не втримали хрести.
Ослабла вже пружина, і налягає втома,
і треба зупинитись, щоб знову підкрутить... Від крику власного я прокидаюсь часто,
бо бачу, як остання іскра гасне,
і чую — кайла крушать вперто материк,
і, наче ложка в чашці, дзеленчить язик...
Летючу видно іскру п’ятикутну,
що пропікає темряву отрутну...
Кайлом добута іскра з дна могили
випалювала струмом мені жили
і, пам’ять знищивши, верталася назад:
холодний ніж торкавсь затерплих п’ят...
І блискітка кружляла, наче дзиґа
перед очима. В саркофазі з криги
я знову плив... чи нурився в огонь...
І стиски чув задушливих долонь...
Це море-степ? Чи море полудневе?
Тут мерзлі мамонти і вугільні дерева...
Це душезгар чи вічна мерзлота?
Свідомість заморожена крута...
нічого вже про час не пам’ята...
Рух увірвавсь — застигла кіноплівка
і розкололась крижана долівка...
І я розгледів в чорноті розлому
обличчя вже давно мені знайомі:
тут весь мій рід... та що там... півнароду
вмуровано у затверділу воду...
Пів-України ув одній могилі —
затиснуті у льодовитій брилі...
батьки... брати... мій рід... і мій народ...
На брилі надпис: «33-й год!».
Карби глибокі з брили не зітерти:
рік пограбунку, голоду та смерті!
Рік всенародних пагуб та звитяг,
коли возводивсь з криги саркофаг...
і п’єдестал возносивсь для чобіт,
щоб притлумить підошвами весь світ.
Рік тридцять третій — зламу й моровиці...
Де не ступнеш — там перст його десниці
впирається у груди, наче кий...
І погляди сталеві — мов гвіздки...
Куди не глянеш — скрізь гартують крицю
і чути, як ламаються кістки;
по підземеллях кров людська іскриться,
і клацають, і клацають курки...
І ніби крапка в льодовитій книзі
чорніє іскра у могильній кризі.
Вона дрімає в брилі безпробудно,
немов чекає: день настане судний,
проклюнеться вона — розлущить лід
і перетопить уцілілий світ... Лід намерзав лещатно довкіл скронь,
чув уві сні я притиски долонь,
що гіпс шерхкий до вилиць приміряли,
проте клубочивсь в тілі ще вогонь...
Я прокидавсь і западавсь в провали...
І бачив людоїдів у гайку,
що готували трапезу швидку.
Горбатіли похняблені вже спини,
і морщилися вицвілі свитини, —
щосили вбивці дмухали в жарину,
та кров палахкотіла на піску...
О Боже правий! страчена дитина
порубана, лежала на пеньку...
І скрикнув я, і заблищала слина
на бороді у вбивці, що дививсь,
як я провалююсь, волаючи, кудись;
димок із кулака його куривсь,
затиснутий за шию, як пташина...