І криком визначив повітряну стіну,
і на відлуння власне озирнувся,
і все збагнув про самоту на світі:
ти дав мені цю далеч голосну,
щоб зміг в землі я згодом заніміти. Але я жив... і губ не розмикав...
і до твого не підступав престолу...
Та й ти мене у храм не закликав,
не дорікав байдужістю ніколи... Ні молитов не знаю, ні хвали:
на пам’ять вивчив азбуку парканну,
ти кров’ю до лопати присмолив
мої долоні, жили мої рвані... Пересівав на ситах антрацит,
занурювавсь у паморозь звуглілу,
докопувавсь до надмогильних плит
і металево грюкав у могили... Та ти мені скарбниці не відкрив
і не змістив у словнику ні слова, —
за мною стежив байдуже згори,
як я довбаю вікову основу.