Старіє час... Не запевняй, що ні...
Бо свідчать навіть зморшки на стіні
і комарині протяги у рамі,
облуплена замазка на вікні,
що зміни відбулися й поза нами... Зістаривсь час у найпевнішім місці,
в чутливій крапці стислого єства —
він в серце нурить щохвилинне вістря,
аби упевнитись, що ще душа жива... То лжою вжалить, а то оцтом зради,
то посмішкою гострою діткне,
то закликом, а то мажорним ладом,
то кригою мовчання, то вогнем... Та з кожним днем жало стає тупішим,
студна шпаринка ширша у вікні,
і ти, душе, в мені давно вже інша...
Зістаривсь час... чи, може, спорожнів... І пагорбом зістарілим угору
щоволеньки береться дід старий, —
йому назустріч хрест дубовокорий
іде, вірніш, спускається згори... І рами хрест все суне, су... позаду...
в провал вікна б’є світло голубе...
з двох боків крижм’я на людину пада...
вікно журби обрамлює... тебе...