Боюсь повіки розімкнуть,
бо мене очі зрадять...
Багно, калюжі, каламуть...
розковзяна осіння путь
попід колгоспним садом...
А далі звивіз та гробки
і глинище розмокле,
де допотопні черепки,
ніби листки пожовклі...
Вдовина хата... стріха... мох...
дощі побілку змили...
Пускає киби хижий лох
дню в посинілі жили...
Так, час — це те, чого нема;
це — натяки, уламки...
Замість дверей — провал, пітьма
і спорожнілі рамки...
Жаль запікається в очах,
гіркий камінчик в горлі...
На все душі не вистача:
збілить провали чорні...
Де Кущ, де Штольба, Уласок,
де баба Косорука?
Все в глину всякло чи в пісок, —
хоча б зостався черепок,
щоб не провалювався крок
в безпам’ятну багнюку...
Хоча б гвіздок ступню вколов,
хоча б сучок летючий
в повітрі сизім захолов,
щоб висушить онучі...
Розковзяний осінній шлях,
розорані хатища,
вода крізь глину проступа,
ніби крізь дране днище...
Під тиском неба із очей
вже виступили сльози:
розмите бачене тече
по глиняній дорозі...