О жебрацькі шляхи — на узбіччях солома
золотими скарбами утоптана в твань...
Від’їжджаємо ми — нас вивозять із дому
на далеку Сибір без ридань. Ну чого ж ви спинилися, верби страпаті,
а ганчір’я чому не махає з тинів?
Хочуть нас перейнять лиш могили хрещаті,
лиш кричать криниці: — Зупині-і-іть! Зупиніть переселення душ та народів,
перевезення праху та слів,
переміщення Заходу й Сходу,
переміну обох полюсів! Зупиніть катафалків обози!
Розірвіть, розпряміть ободи!
Кам’яніють невитеклі сльози,
сонце гасне в степу назавжди... І мелькоче душа, наче шпиця
в заболоченім колесі дня,
і не може ніяк зупиниться:
все когось доганя, доганя...