Павло Мовчан - Нервовий подих свідчив вічні злидні...
Нервовий подих свідчив вічні злидні...
Він часто дихав — хату зігрівав,
з якої світу білого не видно:
навколо муром виросла трава.
І тільки стежка спрагла до криниці
збігає стрімко і верта назад...
І соняхи рябі та темнолиці
блукають жебраками поміж хат...
Дух зубожіння, виснаження часу,
прикметний день безглуздої доби,
коли нещадно нищиться прекрасне
і топчуться знецінені скарби.
З кутків виходять сутінки вологі,
і цвіль повзе, мов гусінь, по стіні.
Уява бідна, і слова убогі —
умови щонайкращі для брехні...
І крізь свідомість йдуть радіохвилі,
впроваджуючи в неї райський дух,
і заперечить дійсністю безсилий
спустошений махорним криком слух.
... Так і стояв посеред хати босий
і посміхавсь щасливо сам собі...
Крізь кропиву проламувалась осінь:
семидесята у його добі...