Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Обіцянка

Цей кримський рай — з незгаслим розмарином, коротким строком визначених втіх — прискорював життя і майже похвилинно нагадував, що жив не так, не так, як міг. Безглузда метушня, застілля та похмілля, спустошлива любов, порожні балачки... Та інколи душа, мов вирвавшись з підпілля, зболіло рвала рот — світ рвався на клочки. Та хто я? Що я міг? Закинути роботу? І вицмулить вина на півтора кербе? І солодко заснуть у кирзових чоботях, і бачити вві сні в Криму, в раю, — себе? Лежать на лежаку холодному до ранку і слухать хлюпіт хвиль, і скрегіт ріняків, і думать про тепло під моря колисанку, про твердість кулаків та волю жебраків. Я міг би, міг би жить велично у лахмітті і думати про час під сколихи зірок, якби ж не ця душа, залякана, самітна, якби ж не тіло це, протерте до дірок. Якби не розмарин, не мирт, не лавровишня, то думав би про світ буденний та простий... Та жив я так, як жив, — по-іншому не вийшло. Проте я знав, що йду до світлої мети. Вона десь на краю півострова чи в морі, по обрію пливе переблиском вогнів; якби ж не світло дня, аби не сни прозорі, обіцяний той рай приснився б і мені.