Оманливий цей сніг біліє вже укотре?
— Весна не за горою! — укотре я кажу?
Одноманітне все й на білощі щедротне —
сріблиночки в очах і я не збережу... Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом:
— Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви!
На глум ліпили й вас, та кутали в полотна,
та тільки поскидали ви відра з голови! Аби урвати крик — копнув її ногою,
проте вона до хати ступала слід у слід
і дихала позаду у спину чорнотою,
і дзеркало у хаті враз трісло, наче лід. І виступав на лицях поволі холод біло,
від доторку долоні тебе пройняв мороз.
Мов ліплене було зі снігу й твоє тіло,
воно теплом небесним раптово зайнялось. І танучи, хутчій я розпечатав двері —
навпроти янгол білий стояв на повен зріст,
в долонях він тримав по пташці білоперій,
за спиною у нього кипів білий заміс... Я в очі білі глянув — і злився, як з відбитком,
і сам пройшов крізь себе, в шумких снігах відбивсь,
та хтось смикнув мене так боляче за нитку,
і голос, мов жарина, упікся: «Зупинись...»І озирнувся я: ти біла на морозі
стояла, наче сніг, — в руках біліла нить,
з очей ішло тепло і скрапували сльози,
а баба снігова зіпала: «Важко жить!»