Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Я сам пройшов крізь себе

Оманливий цей сніг біліє вже укотре? — Весна не за горою! — укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне — сріблиночки в очах і я не збережу... Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: — Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, та тільки поскидали ви відра з голови! Аби урвати крик — копнув її ногою, проте вона до хати ступала слід у слід і дихала позаду у спину чорнотою, і дзеркало у хаті враз трісло, наче лід. І виступав на лицях поволі холод біло, від доторку долоні тебе пройняв мороз. Мов ліплене було зі снігу й твоє тіло, воно теплом небесним раптово зайнялось. І танучи, хутчій я розпечатав двері — навпроти янгол білий стояв на повен зріст, в долонях він тримав по пташці білоперій, за спиною у нього кипів білий заміс... Я в очі білі глянув — і злився, як з відбитком, і сам пройшов крізь себе, в шумких снігах відбивсь, та хтось смикнув мене так боляче за нитку, і голос, мов жарина, упікся: «Зупинись...»І озирнувся я: ти біла на морозі стояла, наче сніг, — в руках біліла нить, з очей ішло тепло і скрапували сльози, а баба снігова зіпала: «Важко жить!»