Клейка липнева ніч. І темрява липуча,
і куряви сувій солодкістю набряк.
І світло із вікна брудне, ніби онуча,
ворушиться, напнувшись опукло на будяк. А там, де отвір в ніч, де джерелує лампа,
немає ні душі. Та світло не зника.
Та чути за вікном — незримий хтось чалапа,
забуте щось шукає, ворожить по кутках... Тут не живе ніхто. Та й місце нелюдиме.
Зіржавіла ожина, немов колючий дріт.
Комори, стайні, дім — те все пішло за димом,
колись тут до ноги впень вищадили рід. Стражденна кожна мить до тіла кров’ю липне,
і тиша вощана у вуха затіка...
Та дошка гробова раптово ніччю скрипне,
і серце дротяна колючка протика... І пада, ніби в сон, твоє слухняне тіло,
падіння все триває (немає опертя)
за поглядом слідом ув ополонку білу,
в бездонну глибину убитого життя. Там був, напевне, стіл і кряжувата лава,
тут сволок і хрести, там скриня й подушки...
Тут жив селянський рід і кущувавсь на славу,
минулий простір тут ущільнено важкий... Бо радість в ньому й гнів, народини і смерті,
молитви і плачі, хрестини, весілля —
ущільнили його до речової тверді...
Земля повітрям стала, повітрям же — земля... І курява в сувій згорталася щоліта,
повітря ж, наче тісто, місилося щодня,
і, наче в маслобойці, збивалось в житлі світло,
коли у житлопростір збиралася рідня. Тому не в простір зір, а навпаки: в зір — простір
проламувавсь, в єство провалювавсь на дно.
На пам’яті в моїй те світло, мов короста,
а душу ж просвіща — рентгенівське вікно. Під попелом часу забуті убієнні,
і вбивці в ковпаках, і шаблі у руках,
і страх, відвічний страх, просвічений рентгеном,
показував, що він гніздиться у кістках... Та десь із-під землі когут прокукурікав:
ні муру, ні вікна, ні поклику, ні снів...
Кров витекла з очей і склеїла повіки,
і смужкою до них бинт світла прикипів.