На відстані все неподільне і чисте...
Золотоноша-хмара точить мед.
Вже стало склом окапинясте листя
і порохом сльозиться пташки лет. На відстані село площиниться поволі,
і клопоти його тобі давно чужі,
як гребінець, який ти загубив у полі:
прожитий день давно по денце спорожнів. У сонячне дупло рій золотий всотався...
На відстані ти сам ніби приснивсь собі...
Лиш обізвався стовп до тебе мідним басом
і тонко сколихнувсь, мов павутинка, біль... О Боже мій, скажи, ну як тебе не кликать?
Я тону уві сні? Мене гарячка тлить?
Який здрібнілий світ, а я такий великий!
На відстані душі безглуздо далі жить! І що мені до мук, які давно минули?
Я ж з голоду не пух, карали не мене,
і не мої кістки розщеплювали кулі,
і глибша забуття, і відстань з кожним днем
все більша...
розповзлись колись смертельні звуки...
Там телеграфний стовп, тут — павутини нить.
На відстані душа. Нестерпні ж в тілі муки,
на відстані мій крик: «Болить! Болить! Болить»