В крупинці кожній — прах життєвий;
і перехрестя всіх віків
в істоті кожній, в кожнім дневі
вся сума проминувших днів... і порохів... Минулого не підрихтуєш
своїм теперішнім знанням...
Потужно б’є життєвий струмінь,
та смертно гаситься щодня... Нема ні виломів, ні щілин,
несе усіх один потік,
і ти зживаєш в своїм тілі
безвічність всю за власний вік. Життя множинно в тілі тліннім
зроста й безвіччям його тлить.
Підвівся порох на коліна
і прагне втілень, аби жить. Встає відземно вихор гідно,
немов повсталий шар сторіч.
— Ти хто? Богдан? Іван Безрідний?
Плюєш навіщо межи віч? Ти — просто лютощів ті рештки,
що ще не вичахли в землі...
Ти піднімаєш дибки стежку,
аби струсить останній слід... Та й я, збуваючи імення,
зживаю плоть свою сумну,
щоб вихор згріб його у жменю
і комусь в очі сипонув...