Чаклун безвухий та облудний
крізь камінь пильно прозирав,
і бачив жовтий степ безлюдний,
сухий курай, щетини трав. Серпи іржаві, роги смерті,
квадрати, кола та хрести,
і б’є пісок з джерел роздертих,
яскраво б’є до сліпоти... Там Шамбала... пустеля Гобі...
Безвічна вічність там десь, там...
Жарина, жевріюча в лобі,
веде його в кристал, як в храм. І бачить він чотири раси,
Єноха мову чує він,
що неземним лунає гласом
з колишніх єрихонських стін... І бачить він першолюдину
ще безтілесну, світляну,
безпам’ятну і безпричинну,
всезрячо-знаючу, одну... Витягував кристал чаклунський
прасвітла прожилки з очей,
що кров’ю вже давно загускли
в тілесній глибині ночей... З глибин свідомості та зору
з єства висотувався час;
кривавився кристал прозорий
і, мов жарина, розпікавсь... А в очі входила досвітня
імла студеним промінцем;
ставав кінцем початок світу,
першопочаток же — кінцем...