Ці віддзеркалення, як натяк на життя,
на заплощинне, заприсутнє, інше...
де води вод незрушені стоять
і де душа співає голосніше... І так затято дмухав він на скло,
і посміхавсь улесливо відбитку,
немов за ним щось зриміше було,
мов торочив із потойбіччя нитку. Там — час відсутній, світ же — молодий,
осріблений, лункий — куди не глянеш...
Відбиток там живе ніби завжди —
відвічно терпеливий та слухняний. Очима скинеш, і він тут як тут,
лиш дивиться на тебе запитально:
— Навіщо кликав? Вічний цей маршрут?
Коли у світ перейдеш задзеркальний? Не осуд, ні... Обурення та гнів
з очей його струмують повсякчасно.
О скільки раз ти кликав? Скільки слів
не виказав про долю його власну? Дививсь спідлоба хмуро і мовчав
та щось хотів сказать тобі про тебе...
І ти дививсь на нього увесь час
і думав: втішить його якось треба...