Безглуздя самоти — це мимрення під ніс;
це — чути лиш себе, до себе ж обзиватись,
немовби голос твій в своє кубельце вріс,
повітря ж надовкіл намощене, як вата. Виходить з себе в ніч, виходити в астрал,
вертаючись назад у страсі на світанні,
і вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал
і думать: вихід цей із тіла вже останній... Покинувши єство, уже в наступну ніч
виходиш ти туди, де інший світ незримий,
де духи родові із глибини сторіч
ув’язнюють тебе ув оболонку диму. Самі ж вони тебе оточують вогнем,
в свідомість проника спалахуючий голос:
— Ти душу марнував, не вдовольнився днем,
не згадував про рід і споневажив долю? Ти — сутіч всіх віків, всіх родових сполук,
і тільки вглибину сягає власний намір.
Давно живеш ушир — на розмах своїх рук,
і пам’ять родову т и розірвав пунктиром... Тому на самоту приречений і ти,
на власне забуття у родовім розриві:
вертається душа у лоно самоти,
розтиснувши єство, умощується криво... І дзвоник пролуна у тебе в головах,
пробубониш слова забутої вже мови, —
обізветься втобі вся прірва родова,
душа здригнеться враз і заніміє знову...