На тлі зеленого малинові колеса
мелькочуть, наче відблиски млинка,
повільна хмара прогинає плесо,
зникальна хмара біла і важка. Люби цю мить вповільненого часу,
від колеса стрімкого відречись,
що було луком зігнуте у страсі,
в безглуздість власну замкнуте колись. Воно безмежність прагне подолати,
а ти відтинок знаєш, знаєш свій:
короткий шлях до цвинтаря від хати,
аби його згорнути у сувій... Люби цю мить дзеркального смеркання,
згортання крові та згасання слів.
Невже, невже ж ця хвиля вже остання:
стільки прожив — часу не зрозумів. Хіба ж ти жив — ні, зубожів поволі:
остання мить — мідяк, а ти жебрак.
Ти ще живий. І дякуй, дякуй долі,
бо все життя — це привід для подяк.