Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Рівні погуки зозулі

Голос зозулі, мов двері на вітрі, в темному лісі протяжно скрипить... Хто на порозі стоїть тогосвітнім і прочиняє: хить та хить-хить? Зайде і вийде. Вийде і стане, тишу протяжну за ручку шарпне... Клич нерішучий стає дерев’яним, рветься мовчання туге, голосне... І сповиття розриває шовкове демон незримий сухими крильми; голос зозулі — це поштовхи крові, спалахи пам’яті в лоні пітьми... Кістку живу люта пилка пиляла, і заганялись зубці, наче «ку»... Рід мій зостався по той бік провалля — я ж прикипів, як лишай на пеньку... Покликом рівним, гласом облудним мертвих перелік в шерензі іде. Хто розривав тебе, часе підсудний? Роде мій древній, де ти, ну де?! Кістя розтяте лежить по Сибірах, по Біломорах та Соловках. Пустку лише обляга моя шкіра: вийняли з мене давно кістяка... Входять — виходять із мене примари, личчя міняє порожнє єство: і видихається в пазурах пара, душу ж забрали — зоставсь сповиток...