Крилом балкона піднятий угору
ширяв над тілом захмелілий дух.
Магнітна прірва, де ряхтіли зорі,
вповільнивши, остуджувала рух. Яке сирітство, несумірне з світом!
Яке зухвальство розумом збагнуть
зміст зореносних віковічних літер,
космічну сталість і безмежжя суть... Ні. Не для нас ці письмена писались;
лякливий зір в безодню не пірна,
бо знаджують його земні провали,
і він читає тлінні письмена. А там... ген там... для янголів ті знаки
і не для сущих писаний закон...
Нечитана абетка зодіаку...
Вп’ялися пучки в теплий ще балкон. Бо раптом лопне, ніби перевесло,
обмежуюча розум близь земна,
і спалахне в очах сльоза небесна,
і зоряна — в душі — речовина.