Відкриваю пам’ять, наче трухлу скриню:
всякого непотрібу в іскрах нафталіну...
Шапка-смушка, драний кожух,
пір’я на подушку, зваляний пух...
Наповіщо дати? Числа та віки?
Хто сукав на кого в гніві кулаки?
Боніфацій? Генріх? Альберік? Євгеній?
Злиплись в нісенітницю всі чужі імення...
Підступи і змови, зради, знади, кров,
пастки, хаполови — хто кого зборов?
Фрізи з Едуардом? Чи мамелюки?
Хто кого там різав? У які віки?
Ти посеред віку, бо посередині,
наче солі дрібка у шкаралупинні...
Озирнувсь — побачиш: порожньо позаду;
то було не з нами — згадуй чи не згадуй...
А що буде буде: доживем, узнаємо...
Міль літа клубками, гайвороння — зграями...
Витруси лахміття і непотріб тлінний,
протягом провітри розум нафталінний...
Бо давалась пам’ять, мабуть, не для того,
щоб в’язати дати: де, коли й для чого?
Власного не знати? З слова жить чужого?
На очах з пов’язки виторочи нитку,
придивись пильніше до свого відбитку...
Хто ти? Наповіщо? В світ оцей з’явився?
Дати пам’ятати? Чи життя обмислить?
... Задивись у люстро пильно крізь щілину:
поснувала образ тонко павутина...
Все на світі тлінне, навіть хетський камінь...
Старіє повітря в тебе між руками.
Зменшилося небо... сонце вичахає...
— Задля чого пам’ять?
— Та хіба ж я знаю...