Чому два словники — небесний і земний —
пронизують мене, як дві тугі струни,
в мені бринять напружено й безладно?
Але земний словник потовщується владно
і голосом лунає називним.
Вкраїно рідна!
Руське слово бідне!
Літаєш над папером ти безслідно,
що й не спіймати кінчиком пера...
Але ж тобі давно уже пора
стать не відбитком звуку — ярим змістом!
Хоч ти й нетлінне, та життя ж згора,
і кожна річ таїть у собі іскру.
Іменники мої! І власні, і загальні!
Привласнив вас на мить, щоб вічно називати,
лунаєте з небес, та літери астральні
замкнули плинний час у вас, як у загати...
... І сповнилась його любов висока.
Вона стояла на вітрах як докір
людській зневірі, віщій глухоті,
і вище днів піднявсь його неспокій,
щоб словом змірять радість у житті.
На будування духу — самовладне
поклав терпляче слово і нещадно
відкинув все непевне, нетривке
та й зводив самотою дух надсадно
на рівень серця, вище... вище скель.
Один над усіма, через усіх, в усьому,
слідком ішла зима, а він один — в огромі
на слово слово клав, вершив свою будову,
щоб було світло всім і затишно, як в домі.
Та й спорудив.
Не впав, знемігшись від утоми,
і перелітний птах заглянув у хороми:
блакить, блакить, блакить.
Блакитна стеля й стіни.
Прозоре, світле все, як небо. Без відміни.