Життя відживається, сходить зітханням.
І кров вичахає. Та є ще жадання
топтати цей ряст, і розвіювать порох,
і погляд ослаблий підносить угору.
Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,
наповни обличчя і зір яснотою,
пошли милосердя на наші рамена —
полегши тягар, що гнітить цілоденно.
Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,
дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.
Насить мені душу,
схили своє вухо
і шепіт згасаючий
ще раз прослухай:
— Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?
Невже ж тільки й того,
що порох для тебе?
Чиє я сповняю весь вік повеління,
коли очищаю печаллю сумління,
навіщо знання про добро чи про злочин,
якщо не до тебе обернені очі?
Якщо я — суть порох,
то й ти є ніщота,
лише неспівмірна із нами скорбота.