Позичивши неба, навиклий до зміни,
до гострого простору, до України,
до слова, а слова не скаже ніхто,—
вуста поіржавив — приходь, німото!
Як холод — то хутко вмуровуєш в лід,
як спека — язик зотліває, мов ґніт,
як дощ — то іде у чотири потоки,—
обвуглювать можна, скажи, ну допоки?
Допоки у прірву забутку летіть
і чуть, як б’є тиша ключами устріть,
обдмухувать порох з долоней допоки
і знать, що не вшир —
в глибину твої кроки?
Усе позасущне — хіба в набутті,
хіба в німоті всі слова золоті?
Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?
Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!
Зсихається, меншає неба кружальце,
і дні, що минають, рахую по пальцях,
загнувши мізинець, рахую спочатку
і, наче вуглину, роздмухую згадку...