Печальники мої, кричальники щоденні!
Покошено сніги, і на високі стерні
упала тінь листка та й гнізда відігріла —
летять собі на них ізпіднебесні стріли
і вражених зміят, пришитих до землиці,
над полем весняним несуть, як плащаниці...
На дерев’яний плуг наляже ратай з вітром —
широка борозна ізнов буде бриніти.
Просиплеться зерно й ворони самосійні
на чорне полотно по гніздищах надійних.
Двопільний урожай збереться теж дворуке,
один — на коровай, а другий —
чи ж на круків?
Кричальники мої, печальники щоденні,
знов переплутав Він одне із другим в жмені.
Засіяв спершу сніг, а опісля вже — зело...
Чи ж гніватись?
Той Бог... якийсь він невеселий.
Чи ж клопоти його ізнову опосіли:
замість хлібів густих йому вродили стріли.
І ходить жнець сумний,
ніяк вкосить не може.
Чому ж із нас ніхто йому не допоможе?