Обновились вікна зранку,
щоб надвечір заніміть,
щоб відкрилась кожна шклянка,
як важка чавунна кліть.
З них перепурхом вільготним
на роздоленьку свою
чорні вилетять полотна,
в крила широко заб’ють.
Незмережені дочасно,
непробілені ніким,
миттю призелень пригасять,
пороздмухують пташки.
Чи ж біда моя журбова
на журбину бідину
підвелась, як хрест дубовий —
ні звалю, ні підітну?
Лучче б серцю бути з воску,
пучкам — з срібла, щоб не знать
оту волю смертоносну,
гостру місячну печать.
Голки б солодко впивались,
з вощаниці б капав гнів...
Боже, чом воно не сталось
так, як я того хотів?