Порожніють руки.
Птах, що випадає з повітря,
і висипи горбаті.
Незаповненість простору тебе непокоїть
ще більш, ніж учора.
В круглі ями, де бані кульбаб височіли,
падолисту насіялось — до позолоти!
Порожніють очі.
Цегла по цеглі —
хтось розбирає мура довкола тебе.
І вкрадається холод,
вільгне пісок під ногами,
і слід, що ти думав — тривавий,
затягує хвиля.
Довго сушиться невід порожній,
на веслах холодних мережиться блискіт.
Дорога тобі на розріджений обрій —
там хтось бовванів ще від ранку —
порожнина лишилась...
Срібляста луска запорошує очі —
на зиму.
Човна відв’язавши мілкого,
попробуй на лікоть хоча б
відступитись від себе,—
чи дивиться хто на оту порожнину байдуже?
Як рясно порошиться мерехт зчорнілий,
гніздечко снує в спорожнілому вусі кигиця.
Зія порожнина.
Поквапся скоріше у неї вміститись.
Та ж холод такий, що зсудомлює волю і руки;
і раптом заповнив усі порожнини
розважливим звуком:
— О-о-о-о-о...