Яка це гра? — навперегін
іти з ціпком вербовим
і все очікувать одмін
на гоні полиновім.
Все той же степ, і обрій той,
і ступінь дрібцюватий;
і котить нехворощ — до втом —
розсохи сугачаті.
Об ощерхльовану щоку
розіб’ється шуліка,
та й не полишиться знаку,
ні спогаду довіку.
Із-поза спини наперед
все бігти патериці,
не знаючи ні меж, ні мет,
де треба зупинитись.
Знай доганяй, переганяй,
перемітай степ кроком,—
тут самосіється врожай
трави на всенькі боки.
Лиш виб’є прузлик дріж тонку
у кійло волосінне —
на самовпевненім ціпку
проб’ється брость осіння.
При потопельстві так тримайсь
і пальців не розв’язуй —
не то розбурхана трава
знесе назад відразу...
Проб’ється, може, корінець
і вхопить шлях раптово,
поклавши мандрам сим кінець
душі твоєї й слова.